Алексєєва С.С.

Навчання в школі вимагає пошуку нових підходів до вирішення проблеми наступності, що допомагає успішному розв'язанню завдань безперервної освіти в Україні на перших її етапах: у дошкільному навчальному закладі та початковій школі. Ці проблеми зорієнтовані передусім на інтеграцію двох ланок освіти, на усунення суперечок між запитами школи і програмними можливостями ДНЗ, амбіційними завищеними вимогами окремих батьків щодо підготовки їх дітей; між непідготовленістю дітей, які не охоплені суспільним дошкільним вихованням, і необхідністю враховувати специфіку дошкільної та початкової освіти.

Ключові слова: наступність, перспективність, інтеграція двох ланок світи, плановість і систематичність.

Актуальна проблема сьогодення - встановити наступність на державному рівні між дошкільними навчальними закладами і початковою школою, а також визначити форми роботи з дітьми, які не відвідують дошкільні заклади. Оскільки головним напрямом державної політики у сфері виховання проголошено особистісно-орієнтований підхід до дитини, а освіта трактується як процес, спрямований на розширення можливості компетентного вибору особистістю життєвого шляху, на її саморозвиток, то пріоритетними в оцінці ефективності виховання мають бути гуманітарні критерії благополуччя і розвитку дитини як особистості. Отже, основне педагогічне завдання дорослих – створити сприятливі умови для повноцінного життя дошкільника, для реалізації ним свого природного потенціалу (фізичного, психологічного, соціального), для прояву свого індивідуального обличчя.

 Наукові основи проблеми розкрито в дослідженнях Л.С.Виготського, Г.С. Костюка, О.В. Запорожця, Д.Б. Ельконіна, В.О. Сухомлинського, О.В. Скрипченка, О.Я. Савченко та ін.

Сучасні вчені  визначають пріоритетні напрямки наступності.   

Перший напрямок - це узгодити мету на дошкільному і початковому шкільному рівнях. Мета дошкільної освіти - всебічний загальний розвиток дитини, визначений Базовим компонентом дошкільної освіти у відповідності з потенційними віковими можливостями і специфікою дитинства як самооцінного періоду життя людини.

  Мета освіти в початковій школі - продовжити всебічний загальний розвиток дітей з урахуванням специфіки шкільного життя поряд з освоєнням найважливіших навчальних навичок у читанні, письмі, математиці та ін. Як у дошкільному закладі, так і в школі освітньо-виховний процес повинен бути спрямований на становлення особистості дитини: розвитку її компетентності (комунікативної, інтелектуальної, фізичної), креативності, ініціативності, самостійності, відповідальності, довільності, волі і безпеки поводження, самосвідомості і самооцінки.

Другий напрямок - збагатити освітній зміст у початковій школі. На основі досліджень О.Я. Савченко, О.В. Проскури, О.Л. Кононко та ін.,  мова йде:

• про введення в педагогічний процес різних видів дитячої діяльності творчого характеру (самодіяльних ігор,  драматизацій, технічного і художнього моделювання, експериментування, словесної творчості, музичних, танцювальних імпровізацій);

• про насичення змісту навчання такими знаннями історико-географічного і краєзнавчого характеру, які б максимально активізували пізнавальні інтереси дітей, відповідали б їх потребам у практичній дії і формували почуття відповідальності за найближче оточення (ділянка школи, рослини на ділянці й у класі, оформлення приміщень);

• про збагачення змісту уроків естетичного циклу, художньої діяльності як одного із засобів самовираження дитини, заснованих на її індивідуальному емоційно-образному баченні; про прилучення до національної художньої культури шляхом відвідування музеїв, виставок, майстерень художників, концертів, театрів, бібліотек. Мета - збагатити загальнокультурний розвиток дитини (розширити її інформаційний простір; виховати культуру сприйняття, почуттів, відносин, сформувати систему цінностей і переваг), а не тільки і не стільки її конкретні знання, які вона повинна відтворювати за вимогою вчителя.

Третій напрямок - удосконалити форми організації і методи навчання як у дошкільних закладах, так і в початковій школі. Сучасні наукові дослідження Л.А. Парамонової, М.М. Поддякова, З.М. Істоміної, Т.М.Фадєєвої вказують на необхідність:

• відмовитися від  регламентованого навчання в ДНЗ (статичних поз на заняттях, розташування столів у ряд по типу шкільного, відповідей по піднятій руці тощо.);

• забезпечити рухову активність дітей у школі на уроках фізкультури, великих перервах, а також у процесі позакласної роботи;

• використовувати різноманітні форми навчання, що включають специфічні  види діяльності на інтегративній основі;

• використовувати в ДНЗ циклічність і проектну організацію змісту навчання, що створює умови для використання самими дітьми наявного в них досвіду;

• забезпечити взаємозв'язок занять (фронтальних, групових) з повсякденним життям дітей,  самостійною діяльністю (ігровою, художньою, конструктивною тощо);

• створити розвивальне предметне середовище як у дошкільному закладі, так і початковій школі, функціонально моделюючий зміст дитячої діяльності;

• використовувати методи, що активізують у дітей мислення, уяву, пошукову діяльність, тобто елементи проблем­ності у навчанні, дивергентні задачі, задачі відкритого типу, що мають варіанти "правильних" рішень. Останній метод особливо важливий для початкової школи, тому що тут переважають конкретні способи дії, що відповідають визначеним класам завдань. Сполучення задач відкритого і закритого типу - одна з умов активізації пізнавальної діяльності дітей, розвитку гнучкості мислення не тільки на заняттях з математики, але й гуманітарного циклу;

• використовувати в початковій школі (особливо в перший рік навчання), ігрові прийоми, створювати емоційно-значимі ситуації, умови для самостійної практичної діяльності, коли діти можуть на основі наявних у них знань виявляти ініціативу, творчість, фантазію, відповідальність;

•  змінити форми спілкування дітей як на заняттях у дошкільному закладі, так і на уроках у школі; забезпечити дитині можливість орієнтуватися на партнера-однолітка, взаємодіяти з ним і вчитися в нього (а не тільки в дорослого); підтримувати діалогічне спілкування між дітьми; визнавати право дитини на ініціативні висловлювання й аргументоване відстоювання своїх пропозицій, право на помилку. Адже саме в процесі такого спілкування діти обговорюють загальне завдання, шукають способи його вирішення, розподіляють ролі, змінюють позиції (один пише, інший читає, третій перевіряє). У результаті кожен відчуває себе вмілим, знаючим, здатним (разом з іншими) справитися з будь-яким завданням;

•  провідною в освітньому процесі як дошкільного закладу, так і початкової школи повинна стати діалогічна форма спілкування дорослого з дітьми, що сприяє розвитку в дитини активності, ініціативності, почуття власної гідності і самоповаги.

Якщо запропоновані напрямки наступності будуть перетворені в дійсність, буде створений загальний сприятливий фон для розвитку дітей - фізичного, інтелектуального, емоційного - як у дошкільному закладі, так і в початковій школі, збережеться і зміцниться їх фізичне і психічне здоров'я. Останнє складає найважливіше завдання освіти, її основний результат. 

Купчик Т.Д.

В статті розглядаються питання підвищення психолого-педагогічної культури батьків, отримання ними знань про особливості розвитку дошкільнят, формування установки на усвідомлення суті дитячої природи та відповідальності батьків за створення емоційного комфорту для дитини в сім’ї як основної умови її психічного і фізичного здоров’я.

Ключові слова: традиції виховання, педагогічні стратегії виховання, батьківське керування, вікові кризи.

Постановка проблеми. Головною структурною одиницею суспільства, що закладає основи ціннісно-мотиваційної сфери особистості, формує її характер, прийнято вважати сім’ю. Сім’я – це найменша клітина нашого суспільства, в якій як у фокусі, відображається все життя нашої країни. Вона пов’язана кровними і родинними відносинами і об’єднує подружжя, дітей і батьків, що включає одночасно два, три, а іноді і чотири покоління: тато, мама, бабуся і дідусь, внуки і правнуки. «Від   родини йде життя людини»,  «Без сім'ї  нема  щастя  на  землі»,— говорять українці. Нинішні обставини життя, в т.ч. дальшого розвитку духовної культури українського народу зумовили гостру потребу активізації роботи в напрямі виховання у сім’ї, зокрема, умов успішного виховання, адже у  сім’ї починається і, як правило, закінчується  життя людини.  У сім’ї формується особистість дитини, і те, що було вкладене у неї з часу появи у материнському лоні, у яких сімейних обставинах виросла дитина – є фундаментом для її дорослого життя.  Часто, саме із незнання особливостей роботи з дитиною з перших днів її життя, батьки втрачають пильність.

Аналіз основних досліджень. Дослідженню умов успішного виховання у сім’ї присвячені праці таких визначних науковців як В.Сухомлинський («Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості», «Батьківська педагогіка», «Мікроклімат вашого дому» та ін.), А.Макаренко («Книга для родителей» та ін.); Т.Алексеєнко (видання «Педагогіка і психологія» «Сім’я», «Рідна школа»), М.Боришевський (видання «Початкова школа») та інші.

Виклад основного матеріалу

Як свідчать численні опитування, сучасні молоді батьки не мають єдиної стратегії виховання дітей в сім’ї. Одна з причин полягає в тому, що особливо в останнє десятиліття, змінились як самі умови життя, так і цінності та пріоритети сімейного виховання.

Втрата традиційних орієнтирів та ідеалів старших поколінь, певна невизначеність значної частини молоді в особистій стратегії поведінки та загальна розгубленість в умовах перебудови суспільства на перший план поставили проблеми виживання та існування. Проте, в останні роки більш чіткого оформлення набуває тенденція до вироблення такої стратегії.

Процес виховання не може бути стихійним. Чітке усвідомлення батьками того, що вони хочуть і чого не хочуть допоможе сформулювати їм свою позицію як вихователів і намітити стратегію виховання.

Ось її основні принципи:

Дитина повинна знати, чого хочуть від неї батьки, що в її поведінці їх задовольняє, а що ні. Претензії батьків слід аргументувати цими вимогами.

Не можна карати дитину за те, чого вона не знала. Відповідальність дітей за вчинки має базуватися на їх розумінні скоєного.

Перш ніж чогось вимагати від дитини, треба впевнитися, що вона на це здатна.

Не можна карати дитину за поведінку, в якій немає злісної непокори. Треба відрізняти дитячу безпорадність і злісну непокору. (Безпорадність базується на забудькуватості, виникає в результаті помилок і випадковостей. Злісна непокора є обдуманим актом, відмовою визнавати батьківську владу. Виявляється тільки тоді, коли дитина знає, чого хочуть від неї батьки, і робить дещо протилежне.)

Щоразу після владнання конфлікту дитину необхідно пригорнути і приголубити, показати їй свою любов.

У стосунках з дітьми треба керуватися любов’ю.

Не принижувати гідність дитини фізичними покараннями. Вони порушують її права як члена сім’ї і суспільства і свідчать про безсилля батьків як вихователів.

Дотримання цих принципів сімейного виховання дітей дошкільного віку допомагає створити атмосферу емоційної захищеності дитини, привчити її поважати інших, зрозуміти батькам емоційні і фізичні особливості різних періодів дитинства і добирати засоби виховання до індивідуальних потреб дівчаток і хлопчиків.

Відповідно до періодизації розвитку дитини в онтогенезі існує певна стратегія її виховання. Так, стратегія виховання дитини від народження до 7 місяців полягає в тому,  щоб її любили, голубили лагідно з нею розмовляли, своєчасно годували, тримали в чистоті, теплі і дотримувалися всіх необхідних санітарно-гігієнічних вимог та оберігали від різних небезпек.

Не можна бити дитину, кричати на неї, порушувати її режим, створювати навколо неї метушню, без потреби довго тримати на руках – надалі це призведе до маніпуляцій з боку дитини.

Від 8 до 14 місяців стратегія виховання ґрунтується на переключенні уваги дитини з одного предмета на інший. Тим самим майже безконфліктно вирішуються всі проблеми взаємостосунків. Діти розуміють слова «ні», «не можна», «шкода» і сприймають батьківські вимоги. Чутливі на грубість, окрики, вони потребують ніжності й обережності у спілкуванні.

Від 15 місяців до 2 років – початок першої «вікової кризи». Особливістю поведінки дитини цього віку є підвищена мобільність, тобто непосидючість та прояви негативізму – заперечення того, що їй пропонують.

Надзвичайно важливо, щоб саме у цьому віці у вихованні дитини були активними чоловіки (батьки) - дітки відчувають велику потребу в татках. Необхідно, щоб вони відчували вимогливість до їхньої поведінки і послідовність цих вимог.

Не можна карати дитину за поведінку, яка природно випливає з її потреби пізнання та розвитку. Найкраще створити в сім’ї такі умови, які забезпечують безпеку (здоров’я), тобто закрити розетки, прибрати гострі предмети, скло, привчати до того, що не можна самому вмикати телевізор, газову чи електроплиту, лізти до пральної машини чи гарячих предметів тощо. Забороняючи, необхідно пояснювати чому.

Від 2 до 3 років зростає мобільність дитини, цікавість і її намагання все відчути на дотик. У зв’язку з цим характерною для її поведінки є схильність до того, шоб ламати розкидати, перекидати, гризти речі, забиратися в середину чогось тощо, дратувати своєю поведінкою дорослих. Тому батькам особливу увагу треба приділяти безпеці дитини і значною мірою бути терплячими до її намагань пізнати навколишній світ. Гарним помічником батькам у таких ситуаціях може бути почуття гумору і, зважаючи на вік дитини, постійне розуміння того, що саме батьки є для неї взірцем поведінки.

У віці від 4 до 6 років у фокусі виховання мають бути не лише вчинки дитини, а й їх мотиви. Батькам необхідно постійно пояснювати своїй дитині, чому саме треба поступати так, а не інакше, допомагати їй побачити причинність різних дій і наслідків. Дитячу діяльність потрібно спрямовувати на доброчинність, турботу про інших і пізнання.

У цьому суть стратегії домашнього виховання дітей дошкільного віку. Проте перед батьками завжди стоїть дилема: як вибрати правильний напрям між альтернативами вседозволеності і стримування, щоб реалізувати свої ідеї відносно виховання дитини? Якою має бути загальна стратегія? Вона повинна виходити згуманістичних уявлень про дитину дошкільного віку як самоцінну особистість, яка має свою волю, характер і світосприйняття. Досягнення поставленої мети має спиратися на встановлення чітких правил, тобто норм поведінки, прийнятих для сім’ї і суспільства в цілому. Недопустимо приниження гідності дитини, постійне нею невдоволення, яке виявляється в гніві, сльозах, репетуванні та фізичних покараннях.

Висновки

Отже, в основі виховної діяльності дорослих необхідно керуватися принципами любові і вимогливості, розумної міри відповідальності і самоконтролю для кожного віку, батьківського керування без зайвого крику, поваги до особистості і достоїнства дитини, реальних вимог і спокійної послідовності при їх виконанні, справедливого використання арсеналу стимулів і покарань. У цьому виявляється педагогічна культура батьків.

Шияновська А.М.

Стаття розкриває особливо актуальне на даний час завдання, яке постає як перед батьками, так і перед працівниками освіти: виховання патріотизму, національної свідомості, любові до рідної землі.

Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, а за необхідності ‒ віддати життя за її свободу і незалежність, людина не може бути громадянином.

Ключові слова: патріотизм, національна спрямованість освіти, духовність, напрями патріотичного виховання, моральний аспект патріотизму, сучасні концепції національного виховання.

Постановка проблеми. У державній національній програмі «Освiта» («Украiна ХХI століття»), Концепції дошкільного виховання в Україні (1993) одним з основних принципів названа національна спрямованість освіти, що виявляється в органічному поєднанні національної історії та традицій, збереженні та збагаченні культури українського народу. Реалізація цього принципу пов'язана з утвердженням пріоритетів духовності, моралі, патріотизму. Різноманітні програми дошкільного виховання орієнтують на історичний підхід до патріотичного виховання дітей дошкільного віку, актуалізують його народознавчі, українознавчі та краєзнавчі напрями.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. До проблем виховання молодого покоління на засадах патріотизму в різні часи зверталися такі класики педагогічної науки, як Г.Сковорода, К.Ушинський, О.Огієнко, С.Русова, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, Г.Ващенко та інші видатні вчені. Важливим внеском у вирішення цієї проблеми стали роботи сучасних світочів педагогічної думки  О.Сухомлинської, О.Вишневського, О.Губко, П.Кононенка, Н.Косарєвої,   В.Кузя, К.Чорної. Особливо цінною для сучасної практики є педагогічна спадщина талановитого українського педагога-гуманіста, педагога-новатора і філософа В.Сухомлинського.

Формулювання цілей статті. Дати уявлення про патріотичне виховання дітей дошкільного віку через приклад дорослих, ознайомлення з історією та сучасністю, традиціями та культурною спадщиною народу, фактами життя країни, державними символами, творами художньої літератури.

Виклад основного матеріалу

Як синтетична якість, патріотизм охоплює емоційно-моральне, дієве ставлення до себе та інших людей, до рідної землі, своєї нації, матеріальних і духовних надбань суспільства.

Патріотичні почуття дітей дошкільного віку засновуються на їхньому інтересі до найближчого оточення (сім’ї, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно пов’язаним з ними. Важливе значення для виховання патріотичних почуттів у дошкільників має приклад дорослих, оскільки вони значно раніше переймають певне емоційно-позитивне ставлення, ніж починають засвоювати знання.

Патріотизм як моральна якість має інтегральний зміст. Основними напрямами патріотичного виховання є:

‒ формування уявлень про сім’ю, родину, рід і родовід;

‒ краєзнавство;

‒ ознайомлення з явищами суспільного життя;

‒ формування знань про історію держави, державні символи;

‒ ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;

‒ формування знань про людство.

Для патріотичного виховання важливо правильно визначити віковий етап, на якому стає можливим активне формування у дітей патріотичних почуттів. Найсприятливішим для початку систематичного патріотичного виховання є середній дошкільний вік, коли особливо активізується інтерес дитини до соціального світу, суспільних явищ.

Цілеспрямоване патріотичне виховання повинно поєднувати любов до найближчих людей з формуванням такого ж ставлення і до певних феноменів суспільного буття. З цією метою факти життя країни, з якими ознайомлюють дошкільнят, ілюструють прикладами з діяльності близьких їм дорослих, батьків залучають до оцінки суспільних явищ, спільної участі з дітьми у громадських справах.

Однак лише ознайомлення із суспільним життям не вирішує завдань патріотичного виховання. Це засвідчив досвід роботи дошкільних закладів у 20-30 роки XX ст. Водночас не можна ігнорувати значущості ознайомлення дітей з історією і сучасністю рідної країни, іншими суспільними явищами.

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні орієнтує на опанування знань про нашу державу, виховання поваги до державних символів. Старші дошкільники мають знати прапор, гімн, герб України, назву її столиці, інших великих міст, значущі географічні назви (Карпатські гори, Дніпро), пам’ятні місця (Тарасова гора у Каневі, Хортиця, заповідник Асканія-Нова тощо). Цій меті підпорядковані заняття «Ми живемо в Україні, ми дуже любимо її», «Пам’ятні місця України», «Рідне місто (село)», «Наш герб» та ін.

Діти мають поступово усвідомлювати, що моральний аспект патріотизму полягає і в розвитку національної економіки (це нові робочі місця, заробітна плата працівникам, доходи бюджету, раціональне використання яких робить життя у рідній країні достойним), і в підтримці національного виробника, і в економічній, господарській порядності власників підприємств, і в розвитку меценатства тощо. Щодо цього педагог може використати приклади з історії і з сучасного життя країни. Доцільним у патріотичному вихованні є використання творів художньої літератури, в яких ідеться про історію і сьогодення України, життя дітей і дорослих.

До ефективних методів і форм організації патріотичного виховання належать: екскурсії вулицями рідного міста, до історичних пам’яток, визначних місць; розповіді вихователя; бесіди з цікавими людьми; узагальнюючі бесіди; розгляд ілюстративних матеріалів; читання та інсценування творів художньої літератури; запрошення членів родин у дитячий садок; спільні з родинами виховні заходи (День сім’ї, свято бабусь тощо); зустрічі з батьками за межами дошкільного закладу та ін.

Важливим напрямом патріотичного виховання є прилучення до народознавства ‒ вивчення культури, побуту, звичаїв рідного народу. Дошкільників ознайомлюють з культурними і матеріальними цінностями родини і народу, пояснюють зв’язок людини з минулими і майбутніми поколіннями, виховують розуміння смислу життя, інтерес до родинних і народних традицій.

Значну роль у вихованні дітей відіграють народні традиції ‒ досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. З традиціями тісно пов’язані народні звичаї ‒ усталені правила поведінки; те, що стало звичним, визнаним, необхідним; форма виявлення народної традиції.

Прилучаючись до народознавства, діти поступово утверджуватимуться у думці, що кожен народ, у тому числі й український, має звичаї, які є спільними для всіх людей. Пізнаючи традиції, народну мудрість, народну творчість, розширюючи уявлення про народні промисли, вони поступово отримують більш-менш цілісне уявлення про втілену в художній і предметній творчості своєрідність українського народу. Водночас у дітей розширюються знання про характерні для рідного краю професії людей, про конкретних їх представників. При цьому вихователь повинен не стільки піклуватися про збагачення знань, скільки про їх творче засвоєння, розвиток почуттів дітей. У дошкільному віці вони залюбки беруть участь у народних святах і обрядах, пізнаючи їх зміст, розвиваючи художні здібності, навички колективної взаємодії.

Сучасні концепції національного виховання наголошують на важливості національної спрямованості освіти, її органічної єдності з національною історією і традиціями.

Висновки

Даний напрямок роботи є актуальним щодо реалізації  Базового компоненту дошкільної освіти. Відповідно до вимог БКДО дошкільник напередодні вступу до школи повинен мати сформовані якості особистості, здатної жити в правовому, демократичному, гуманістичному суспільстві.

Шияновська А.М.

Дошкільний вік ‒ сензитивний період для розвитку мовленнєвої творчості

У процесі виховання людської особистості діє багато сил, до яких належать: по-перше, сім'я, а в сім'ї найтонший і наймудріший скульптор - мати; по-друге, особа педагога з усіма його духовними багатствами й цінностями, з його мудрістю, знаннями, уміннями, захопленнями, життєвим досвідом, інтелектуальними, естетичними, творчими потребами, інтересами, прагненнями; по-третє, колектив (дитячий, підлітковий, юнацький), з усією його могутньою силою виховного впливу на кожну особу; по-четверте, сама особа вихованця, тобто його самовиховання; по-п'яте, духовне життя вихованця у світі інтелектуальних, естетичних і моральних цінностей... по-шосте, зовсім непередбачувані скульптори...

В. Сухомлинський

Одне з головних завдань сучасної дошкільної освіти – плекання індивідуальності дитини, формування у неї потреби у самовизначенні, самореалізації. Складно переоцінити у становленні особистості, її успішному функціонуванні в різних сферах життєдіяльності, роль мови і мовлення. Як зазначає А.Богуш, індивідуальність дитини яскраво відбивається у її мовленні, бо воно є провідним засобом самовираження і саморозвитку. Тому чільна увага в системі дошкільної освіти завжди відводиться мовленню.

Базовий компонент дошкільної освіти виокремлює мовленнєвий розвиток як сферу життєдіяльності, програмує окремі заняття суто мовленнєвого змісту, вивищує мовлення як компонент, що обслуговує всі сторони життєдіяльності малюка, є основою всіх змістових ліній. Лінія мовленнєвого розвитку ґрунтується на комплексному розв’язуванні мовленнєвих завдань. Тому усі мовленнєві заняття педагоги будують так, щоб забезпечити комплексне розв’язування завдань формування звукової культури мови, лексичного запасу, граматичної будови та зв’язності мовлення, а також для формування вихованості, комунікативних умінь.

Сучасні дослідники підкреслюють величезний вплив мовленнєвої творчості на становлення повноцінної особистості, здібностей дитини, її потреб та мотивів поведінки. Дошкільний вік визначається вченими як особливо сприятливий для розвитку мовленнєвої творчості. Проблема розвитку мовленнєвих творчих здібностей дітей засобом казки була предметом дослідження А. Богуш, Н. Ветлугіної, М. Гагаріна, Н. Гавриш, О. Дронової, Н. Сакуліної, Н. Фесюкової та ін.

У розвитку педагогічної думки щодо формування творчості засобами мовлення наукова спадщина видатного педагога В. Сухомлинського займає особливе місце, оскільки цій проблемі автором присвячено цілу низку наукових праць та написано збірки художніх творів для дітей з навчально-виховною метою і переосмислюються як найбільш дієві та цікаві у практичному використанні. Виходячи з необхідності долучитися до джерел виховання, які пройшли випробування часом – від часів діяльності Павлишської школи і до сучасності – доцільно виокремити педагогічну спадщину В. Сухомлинського у розвитку мовленнєвої творчості дошкільників.

Вступ

Велика я дитина, ти ж дитя

Така моя насправді педагогіка

Разом цікаве і веселе в нас життя

У педагогіці моїй проста є логіка.

Вирішальне значення для повноцінного розвитку дитини має своєчасне оволодіння мовою, усім багатством виражальних і змістовних засобів рідної мови. Мовлення тісно пов'язане з пізнавальним розвитком дитини, прилученням її до основ морально-етичної та ху­дожньої культури. Основним засобом розвитку мовлення дітей дош­кільного віку є спілкування в різних його формах.

Працюючи з дітьми в дитячому садку за останні роки я неоднора­зово звертала увагу на те, що діти стають більш агресивними. Майже не відчувається з боку дітей емоційного заряду, не відчувається їхньої душі. Чому?

Обмірковуючи це складне питання, я зверталася до батьків. Хотіла більше дізнатися, чим цікавляться малюки, в якій емоційній атмосфері живуть. Те, що я пізнала, вразило мене, схвилювало.

В сім'ї лише деякі діти чують добру, чарівну матусину пісню, казку, чи колисанку. Добре, якщо поруч дитини є бабуся, яка ніжно приголу­бить, щось цікаве розповість. Решта дітей віддані телевізору і самому собі. У дітей заблокована здатність дивуватись, бажання пізнавати щось нове. Ці діти замкнуті в собі, егоїстичні й роздратовані.

Розповідаючи дітям казку, на мою думку, казки вони повинні лю­бити понад усе, я вкладала в свою мову всю душу і емоції, але не бачила у відповідь щасливого блиску дитячих очей. Вірніше сказати, були такі діти, але лише одиниці. Решта - тільки уважний погляд. Як розтопити лід дитячої душі, навчити бачити і творити, виражати свої почуття і емоції? Як перетворити дитячу агресію і замкнутість у почуття любові, людської доброти?

Я зрозуміла, що перш за все треба самій міняти свої погляди і підходи до роботи з дітьми. Заглиблюючись у свої спомини дитинства, я намагалась знайти в них те дороге і потаємне, що радувало мене найбільше, що давало поштовх творити щось своє, що сприяло роз­витку моєї особистості. І я знайшла. Це твори В. Сухомлинського та усна народна творчість: потішки, лічилки, заклички, мирилки, загадки.

Ні для кого не є секретом: чим більше дитина знає різножанрових фольклорних текстів, тим ліпше у неї розвинене мовлення. Вони вчать дитину мислити, розвивати уяву, фантазію, сприяють формуванню моральних якостей.

Неабиякий вплив на формування лексики дітей мають прислів'я, приказки, образні народні порівняння. Чим більше їх знає вихователь, тим більше передасть дітям, тим багатшою буде їхня мова.

А через народну казку подаються взірці живої народної мови, мовленнєвого етикету. Саме в казках зустрічаємо традиційні словесні формули вітання, побажання, вибачення, віншування. Українці вважали, що той, хто говорить, завжди вкладає в слово не лише думку, а й певну енергію. Тому слова можна назвати своєрідними провідни­ками добра і зла.

В. Сухомлинський, стверджував що завдання вихователя не лише навчити дитину, а й організувати умови для її морального, інтелекту­ального, емоційного і фізичного розвитку: „Дайте дитині почуття гордості, розбудіть в ній добро, увагу, любов, турботу, чутливість. А для цього поведіть в кімнату казок. І головне - дайте дитині прекрас­них вихователів".

В.Сухомлинський не уявляв собі виховання без постійних бесід, оповідань про красиві вчинки людей, казкових героїв, тварин, птахів. Він розробив цілу серію ігор з малятами, мудрі оповідання-казочки з творчими завданнями пропонують замислюватись над вчинками, ненав'язливо  вчать прекрасного, справедливого, ніжного, доброго.

Вони ще більше ваблять дітей, кличуть до роздумів, розвивають їх творчий потенціал. Вчать дітей висловлювати свої думки, працювати в групах, ставити вистави, малювати.

У своїй роботі я не прагнула копіювати повністю його методику, а брала з неї цікаве і доступне моїм дітям, поєднуючи з досвідом своєї роботи.

Моїм завданням є не накопичення дітьми знань різних казок і придумування нових, а навчання дітей вільно володіти рідною мовою, вміти виражати свою думку, знаходити вихід з різних життєвих ситуацій як зараз, так і в майбутньому.

Основна частина

Оволодівши мовленням, дитина засвоює систему знань, суспільно прийняті норми поведінки – основу її життєвої компетентності, як влучно зазначає доктор педагогічних наук О. Кононко: “Через мовлення дитина засвоює науку і мистецтво жити серед інших”. З огляду на це, проблема розвитку мовлення дитини завжди була однією з центральних у дошкільній освіті. А вона неможлива без творчості у розвитку мислення дітей у мовному просторі. Як зазначав В. Сухомлинський, творчість “у прямому розумінні цього слова – створення духовних і матеріальних цінностей високої суспільної значущості, – є вершиною духовного життя людини, показником найвищого ступеня розвитку її інтелекту, почуттів, волі” . Творчість починається там, де інтелектуальні й естетичні багатства, засвоєні, набуті раніше, стають засобом пізнання, освоєння, перетворення світу, при цьому людська особистість немовби зливається зі своїм духовним надбанням. Тому мовленнєва творчість виявляється результатом розвитку духовних цінностей через засоби найприроднішого людського спілкування, яке оформлене у мовну культуру. Педагог усвідомлював цінність творчості передусім мовленнєвої, як засобу вираження особистісних переживань, почуттів, думок дитини, вбачав її значення саме у творчому процесі, творчій діяльності, в якій особистість удосконалюється та розквітає.

Він усвідомлював значення для підростаючої особистості саме словесної творчості, адже схвильоване слово, що виникає в дитини під впливом сильних естетичних переживань, перетворюється на духовне багатство особистості; воно слугує будівельним матеріалом, з якого дитина створює щось нове, за допомогою чого самостверджується, проявляє себе. Вільне, творче мовлення дитини дає педагогові можливість (за умови уважного ставлення до кожного дитячого вислову) простежити за плином думок і почуттів, розвитком їхніх здібностей. Дитячу казку, складену серед краси природи, талановитий педагог цілком слушно називав “цілим духовним багатством”, в якому відбито зміст і спрямованість думки, почуттів, переживань дітей. Найголовнішим завданням у розвитку творчості дітей він вважав формування морально гідної, інтелектуальної, естетично розвиненої творчої особистості.

Учені (Д. Богоявленська, Г. Костюк, А. Маслоу, В. Шадриков, В. Ямницький) наполягають саме на необхідності розвитку творчої особистості, не обмежуючись творчими здібностями. В основі творчості дитини, на думку Г. Костюка, лежить особлива категорія здібностей – духовні здібності, в яких він убачає цілісну сутність, інтегральний прояв інтелекту і духовності. У цій новій сутності інтелект і творчість мають інструментальний характер у вираженні духовних здібностей особистості, як сутності людини.

Поняття “креативність” (лат. сreatio – створення) – новітній термін, яким окреслюються “творчі здібності індивіда, що характеризуються здатністю до продукування принципово нових ідей” . І. Мілославський терміном “креативний” позначає творчість, що “не тільки висуває ідеї, але й доводить їх до конкретного практичного результату. А слово “творчий” залишається зі своїм вихідним значенням, що не розрізняє діяльність результативну й безрезультатну.

Однією з ключових ідей В. Сухомлинського є ідея про єдність емоційного і морального виховання, надаючи фундаментального значення емоціям та творчості. Творчості треба вчити, бо вона не приходить до дітей просто з натхнення. В основу системи освіти, вважав він, треба покласти живе слово і творчість дитини, не повторення чужих думок, а творення власних. Водночас індивідуальному процесу творчості має передувати наслідування дій педагога, відпрацювання точності й доречності у доборі слів, іншого матеріалу, який буде потрібний дитині для її творчості . Наукові роздуми, методичні рекомендації ученого щодо організації сприятливого для розвитку дитячої творчості навчання і сьогодні мають величезне значення для теоретичного і практичного розв’язання проблеми дитячої творчості.

В. Сухомлинський активно використовує в своїх роботах терміни “емоційна культура”, “емоційне виховання”, наголошуючи на важливості розвитку емоційної сфери вихованців, їх здатності до переживання широкої гами найтонших людських почуттів. Саме емоційна культура, на його думку, лежить в основі моральної вихованості особистості. Він добре усвідомлював специфіку і складність емоційного виховання: “Виховувати почуття – це не значить говорити про почуття чи вчити переживати так, як вчать знати. ...Якщо штучність, нарочитість у вихованні взагалі неприпустимі, то у вихованні емоційної культури вони особливо шкідливі” . Почуття спонтанно виникають, пробуджуються під впливом певних обставин, у специфічних – емоційних (емоціогенних) – ситуаціях. Тому морально-емоційне виховання, на думку В. Сухомлинського, повинно полягати в спеціальному створенні або використанні педагогом стихійно виникаючих емоційних ситуацій.

Ідея про фундаментальну роль у моральному вихованні почуття власної гідності, “прагнення бути хорошим”, тобто потреби в повазі і самоповазі, є однією із центральних у працях В. Сухомлинського: “Людині властиве бажання бути привабливою. ...У цьому бажанні, якщо його правильно розуміти, невичерпне джерело високоморальної поведінки... Вже дитині хочеться виявити своє духовне єство, свою внутрішню суть у чомусь такому, що привернуло б увагу інших людей, примусило б їх здивуватися, захопитися”. Одним із ефективних засобів розвитку мовленнєвої творчості дітей дошкільного віку виступає казка. Народна мудрість каже, що казка приходить до дитини сама собою, без неї не виросло жодне покоління. Але проникнути у світ казки дитина не може без допомоги дорослого, відчути його емоційний та моральний підтекст.

Великого значення надавав В. Сухомлинський казці у процесі розвитку дитини, вважав її чудодійним методом розвитку мовлення дітей: це “свіжий вітер, що роздуває вогник дитячої думки і мови”. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем, відгукується на події та явища навколишнього життя, висловлює ставлення до них. Початкове духовне виховання дитини відбувається саме через казку.

Педагог дійшов висновку, що весь зміст навчання, характер духовного життя, розумового розвитку дитини повинен стояти на “трьох китах”: “яскрава думка, живе слово і творчість дитини” . Педагог зазначав, що казка – це духовне багатство народної культури, пізнаючи яке, дитина пізнає серцем життя народу. Створення казок – це один із найцікавіших для дітей видів поетичної творчості. Водночас це важливий засіб розумового розвитку. Якби не творчість, не складання казок, мовлення багатьох дітей було б плутаним, а мислення – хаотичним. Саме казка, на його думку, задовольняє жадобу дитячого пізнання, інтерес до навколишнього. Чарівний і дивовижний, веселий і життєстверджувальний світ казок входить у душу кожної людини з дитинства, засіваючи її першими зернами добра, краси і справедливості.

Казки сприяють розвитку у дітей творчої уяви, логічного мислення. Слухаючи казки, які розповідають дорослі, діти й самі прагнуть їх складати. Саме про це й писав В. Сухомлинський: “Якщо мені вдавалось домогтись, щоб дитина, в розвитку мислення якої траплялись серйозні затримки, придумала казку, пов’язуючи у своїй уяві декілька предметів оточуючого світу, – значить можна сказати з упевненістю, що дитина навчилася мислити” .

Бажання дошкільнят пізнати навколишнє життя, взяти в ньому активну участь, змінити його, виявляється у їхньому фантазуванні. Саме тому діти дошкільного віку, люблять не тільки слухати, а й самостійно складати казки. Ознайомлюючись із чужими казками і створюючи свої, дитина прилучається до мистецтва, як одного з видів естетичної діяльності людей. Специфіка казки надає такому прилученню природного і доступного характеру, дає змогу навіть малятам створювати речі, які мають певну художню цінність.

Яскраві емоційні переживання визнання і захоплення, викликані процесом складання власної казкової історії, описаними у працях педагога, є зразками високоморальної, соціально визнаної поведінки, забезпечують включення моральних дій і моральних цінностей до структури Я-ідеалу дітей, до кола особистісних атрибутів, що сприймаються ними як засоби самоствердження. Діти через пригодницькі історії починають сприймати моральні вчинки як шлях до самореалізації, досягнення визнання і захоплення з боку навколишніх людей та самоповаги, підтвердження власної гідності. Цього можна також досягти створенням у вихованні можливостей для переживання кожним вихованцем почуття успіху, радості, гордості від самостійного процесу творчості.

У процесі спільного написання казок вихователь має змогу створювати сприятливі умови для дітей у самовираженні, творчості, бо казка може служити формою передачі почуттів автора, його емоційного ставлення, переживання. Створення казок корисне для дітей. Адже дитина відчуває свою єдність з художником, переживає радість, почуття творця – дуже цінне в мовленнєвому розвитку. Важливо й те, що, створюючи казку, дитина може вільно висловлювати свої думки, враження, почуття, виразити своє ставлення до героїв, виявити свої мовленнєві здібності. Реалістичний підхід дітей до казкової фантастики формується у середньому дошкільному віці під безпосереднім впливом виховання і навчання. Складнішим етапом розумової діяльності дитини є оволодіння вмінням самостійно складати казки. Самі діти не можуть оволодіти потрібними прийомами складання казок, цього їх треба вчити. Найкраще робити це у процесі творчої діяльності дітей під керівництвом дорослого.

Казка є одним із вирішальних факторів, що визначають розвиток словесної творчості дошкільника. Особливої важливості на сучасному етапі набуває процес розвитку мовленнєвих творчих здібностей у дітей старшого дошкільного віку як основи загальнокультурного та комунікативного розвитку особистості. Існують різні методики та моделі розвитку мовленнєвих творчих здібностей. Зокрема, у дошкільному закладі пропонуються такі види занять з казкою: читання (авторських, віршованих) казок; розповідання народних казок; театралізація - розігрування та показ казки вихователем; драматизація - розігрування у ролях знайомої дітям казки; відтворення характерних рис її героїв; інсценізація – точне й послідовне відтворення змісту казки дітьми з допомогою костюмів, різних атрибутів, декорацій; ігри за сюжетами знайомих казок; показ казок через проекційні ліхтарі (діафільми); перегляд казок у телепередачах, кінофільмах; дидактичні ігри: “З якої казки герой?”, “Добери картинку”, “Подорож у дивовижний світ казок”, “Моя казка”; переказування знайомих казок дітьми; бесіди на морально-етичні теми за змістом казок.

У педагогічній практиці В. Сухомлинський намагався розповідати казки дітям на лоні природи, поєднуючи спостереження з виявами фантазії. Це “Казка про Сонце”, “Казка про хмари”, казки “Про Бабу-Ягу”, “Про жайворонка”, “Про Темінь і Сутінок”. Емоційне сприймання казки підсилюється і своєрідним казковим оточенням. В. Сухомлинський пропонує розповідати казки якщо не серед природи, то хоча б у спеціально обладнаній Кімнаті казок, щоб все тут нагадувало дитині про казку: вечірні сутінки, веселий вогник у пічці, казковий будиночок Баби-Яги, казкові персонажі, хатинка діда і баби, гуси-лебеді тощо.

Самостійне створення казок – дієвий шлях розвитку творчості й дитячого мовлення. Під вмілим керівництвом педагога діти починають самостійно складати казки ще задовго до того, як стануть школярами. Рідна природа, “подорожі до джерел рідного слова” викликають у малюків творче натхнення. Скільки таких можливостей для розвитку дитячої фантазії таїть у собі навколишній світ. Потрібно тільки вміло спрямувати думку дітей, як одразу оживають казкові образи. “Через казкові образи, – писав В. Сухомлинський, – у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами. Без казки – живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттям дитини, – неможливо уявити дитячого мислення і мовлення...”. Самостійне створення дітьми казок є водночас і першим кроком у розвитку мислення дитини від живого, конкретного до абстрактного.

2. Діти, які спілкуються українською мовою, на четвертий рік життя мають істотний словниковий запас, певною мірою володіють вимовними та граматичними навичками. Якість володіння рідною мовою залежить від багатьох факторів.

Основними з них є:

  ·   рівень культури того мовного середовища, в якому перебуває дитина;

·   та увага, яка приділяється розвитку мовлення дитини;

·   загальний розвиток малюка.

У роботі з дітьми рекомендується широко використовувати усну народну творчість, дитячий фольклор, вірші і оповідання українських письменників. Все це є невичерпним джерелом розвитку мовлення, збагачення словникового запасу і разом з тим сприяє формуванню загальної культури дитини, прищеплює почуття любові до рідної мови, поваги до українського народу, його традицій, звичаїв. Використання фольклорних матеріалів, народних традицій сприятиме вихованню доброти, чуйності, лагідності, чемності.

Спілкуючись з дітьми, батьки та педагоги повинні проявляти зацікавле­ність до всього, підтриму­вати, заохочувати, прищеплювати цікавість до українського слова. Робота над розвитком мовлення дітей багатогранна. Вона включає удосконалення звуковимови, збагачення й активізацію словникового запасу, розвиток граматичних умінь, а також умінь спілкуватися між собою (вести діалог), зв'язно, послідовно розповідати про побачене, почуте. Дорослим треба виявляти інтерес до розповідей дітей, зао­хочувати до них. Вміння розповідати дає велике задоволення дитині, підносить її настрій, зміцнює віру в свої сили. Дуже люблять діти слухати розповіді не тільки дорослих, а й свої, товаришів. Практика підтверджує, що діти-розповідачі користуються серед своїх товаришів великою повагою: «Галочко, розкажи нам сьогодні казку» — звертаються малюки до дівчинки, яка так цікаво розповідає і захоплює своїми чудовими казками навіть найбільш неспокійних і пустотливих.

«Які гарні казки розповідає Женя, як він їх багато знає, ми його так всі любимо!» — часто говорять діти. А у Жені, справді, невичерпний запас часто навіть вигаданих ним самим казок.

Навчити дітей розповідати — важливе завдання як дитячого садка, так і батьків. Вміння зв'язно і послідовно розповідати відіграва­тиме неабияку роль у шкільному навчанні. Адже успішно вчитися — це означає вміти послідовно викладати засвоєні знання, що тісно пов'я­зано з розвитком логічного мислення. Лише в результаті систематич­ного, планомірного навчання та вправляння діти зможуть навчитися розповідати.

Так на 5-му році життя діти мають розповідати за допомогою вихо­вателя відомі їм казки та оповідання, вчитися розповідати про те, що їх цікавить.

Діти 6-го року життя повинні вже свідомо передавати зміст літера­турного твору на основі запитань вихователя. Самостійно складати зв'язні розповіді про події з життя в дитячому садку і вдома, про те, що намальовано на картинці, вживаючи при цьому слова в правильній граматичній формі; вчити відповідати на запитання дорослих коротко і більше докладно.

Діти 7-го року життя (підготовча до школи група) повинні вміти переказувати зміст казки, оповідання свідомо, в потрібній послідов­ності, без повторень; розповідати казки, оповідання частинами; послідовно розповідати про себе, рідних, товаришів, про природу, спостереження в дитячому садку, вдома, на вулиці тощо; складати невеличкі оповідання з прямою мовою, розповіді про те, що намальо­вано на картинці, а також на тему, запропоновану вихователем; опи­сувати предмети за спостереженням та по пам'яті.

Також важливим завданням для розвитку мовленнєвої творчості дітей є вміння переказувати. Вже в старшій групі діти переказують відомі їм казки та коротенькі оповідання. Твори для переказів потрібно добирати нескладні, з цікавим змістом, художні, написані образно і зрозумілою дітям мовою. Переказуючи літературний твір-казку, оповідання — дитина збагачує свою мову, глибше усвідомлює зміст твору, його образи.

Дуже добре і легко переказують діти народні казки про тварин. Казка захоплює їх своєю художньою мовою, дієвістю, повторенням виразів, розмов, пісеньками («Колобок», «Рукавичка», «Коза-Дереза»). Близькі до народних казок і такі твори, як «Три ведмеді» Л. Толстого, «Ріпка» І.Франка та ін.

Які ж вимоги ставляться до переказу?

Дитина повинна переказувати зміст твору, не пропускаючи істот­них деталей, правильно розуміти смислове значення його провідної ідеї. Якщо на це не звертати уваги, дитина звикне поверхово сприй­мати зміст творів і часто в подальшому буде його перекручувати.

Хочеться сказати ще кілька слів про художні твори, з якими знайомимо дошкільнят. Спочатку варто добирати такі казки, які ви можете не читати, а переповідати дітям. Це дасть змогу бачити очі дітей, їхню реакцію на вашу розповідь. А хіба, втупившись у книжку, допоможеш собі мімікою, жестами... І ще — не уривайте свій переказ перекладом чи поясненням, бо так порушується цілісне сприймання твору. Не турбуйтесь тим, що дитина щось не розуміє: окремі нез­найомі слова можуть звучати у її свідомості, немовби чарівна музика, збуджуватимуть цікавість, стимулюватимуть процес пізнання.

Розповівши чи прочитавши казку завжди слід ставити заздалегідь продумані запитання, щоб з'ясувати, чи зрозуміла дитина зміст твору. Запропонуйте дитині переказати казку комусь із рідних чи друзів. Стежте за мовою дітей, за правильністю побудови речень, за тим, щоб вони не пропускали істотних деталей.

Діти старшого дошкільного віку прагнуть самі придумати опові­дання чи казку. У них досить розвинена творча уява, є певний жит­тєвий досвід і вміння зв'язно висловлювати свої думки. Самостійне придумування казок сприяє розвитку творчих здібностей дітей, що є одним з важливих завдань виховання підростаючого покоління. Під­готовча робота до таких самостійних розповідей проводиться з чотири­річного віку. Дітей вчать описувати іграшку, картинку, переказувати відому їм казку, невеликі літературні твори, придумувати оповідання самостійно. Тема казки має бути близькою дітям, пов'язаною з їхніми інтересами, захоплювати їх. Лише при цій умові активно працює творча думка дітей, вони пригадують різні події і ситуації з власного досвіду, комбінують їх, створюють нові. В процесі цієї роботи розви­вається мова дітей. Щоб дитині було легше складати казку чи опові­дання, дорослому слід підказати різні варіанти розвитку подій в їх казках. Наприклад, пропонуючи дитині тему «По гриби, по ягоди», слід зазначити, хто пішов до лісу, для чого вони (діти) пішли до лісу, що з ними трапилось, кого зустріла дівчинка, як знайшла дорогу назад додому — може їй хтось допоміг?

Дуже корисно проводити й таку роботу, коли дорослий розповідає початок казки, а дитина придумує закінчення до неї.

Діти люблять придумувати інші закінчення відомих їм казок. Наприклад, коли Лисичка хотіла з'їсти Колобка, то поламала зуби, адже він котився по стежині на сонечку і потроху засихав та ін.

Отже, для створення казки потрібно не лише вміти визначати ті завдання, які постають перед персонажами у нових умовах, але й бачити шляхи їх вирішення. Тож рівень знань дорослого щодо прийомів та методів творчої діяльності має бути досить високим.

Для того, щоб навчитись перетворювати казку, характер героїв, спосіб мислення, дії, зовнішність тощо, — слід навчитись робити сміливі припущення, абстрагуватись, фантазувати. Роботу з перетворення казки слід будувати за пропонованою схемою. Перш за все — коротко відновити зміст казки, визначити основні риси характеру персонажів, особисті якості, суттєві дії в перебігові сюжету, спосіб дій. Потім, прийнявши один із запропонованих варіантів оновлення харак­теристик персонажів зробити припущення: до яких вчинків героїв це може призвести, які події можуть відбутися внаслідок тих чи інших змін, як може змінитися сюжет казки, які нові проблеми постануть перед персонажами та які нові можливості з'являться в них через зміну їх особистісних якостей (розумових, духовних, фізичних) аби змінити ситуацію на краще, знайти вихід зі скрутного становища. Так от, готу­ючись до «перетворення» казки (тобто створення нової), виконайте такі завдання: візьміть будь-яку казку і пригадайте: які риси героїв тобі подобаються, а які ні, і чому. Визнач які, вчинки героїв ти вважаєш гідними наслідування, а які — ні. А тепер спробуй поміняти місцями добрих та недобрих персонажів або уяви якісь зовсім незвичайні ситуації для сюжету тієї казки, яку ти нині створюєш. До цієї серйозної роботи можна залучати друзів, сестру чи братика. Створювати казку — то цікава справа для всіх.

Висновки

Педагогічний секрет В. Сухомлинського, на мою думку, передусім виявився у тому, що навчання, розвиток і виховання дітей відбувалися в ситуації рівноправного партнерського спілкування, а не педагогічного керування мовленнєвою чи пізна-вальною діяльністю дітей. Адже для творчого польоту душа мусить бути вільною, незалежно від того, який мистецький досвід творця. А казка служить тією благодатною основою польоту уяви, розвитку креативності, бажанню творити, що відкриває світ моральності, емоційності у спілкуванні. І коли одна людина чує, відчуває іншу, відкрита до народження таємниці, можливо викликати у вихованців незабутні хвилини душевного піднесення, радості творчості, бажання творити добро. Водночас індивідуальному процесу творчості має передувати наслідування дій педагога, відпрацювання точності й доречності у доборі слів, іншого матеріалу, який буде потрібний дитині для її творчості. Методичні рекомендації педагога щодо організації розвитку дитячої творчості сьогодні мають величезне значення для теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми.

Подальших розвідок потребують питання розвитку творчого мовлення дошкільників у педагогічному доробку інших відомих педагогів.

Гончаренко А.Я.

«Хороший розповідач – неоціненний скарб. Добре тим дітям, які його мають»

Ф.Фребель

Стаття розкриває значення розповіді вихователя як методу ознайомлення дітей з природою, надається характеристика видам розповідей та загальних вимог до них. Висвітлюється перевага мовних логічних завдань як особливого виду розповіді.

Ключові слова: словесні методи навчання, сюжетна та описова розповідь, логічні завдання.

Постановка проблеми. На кожному етапі розвитку суспільства домінують певні орієнтири на виховання підростаючого покоління. У наш час особливо актуальною є проблема екологічної освіти.

 Базовий компонент дошкільної освіти передбачає ознайомлення дитини з природою за допомогою різних методів.

Сучасна дидактика надає великого значення словесним методам навчання, одночасно наголошуючи на неприпустимість їх ізоляції від інших методів і гіперболізації їх значення. Слово мудрого і шановного наставника, яке відповідає найважливішим педагогічним вимогам, не лише відіграє роль справжнього світоча знань для вихованців, але й чинить на них емоційний вплив, має величезне виховне значення, є важливим засобом формування наукового світогляду, поведінки, позитивних якостей особистості всебічно розвинутої людини. 

Аналіз останніх досліджень. Видатні педагоги К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський вважали, що володіння мистецтвом розповідача – неодмінне професійне вміння вихователя, вчителя.

Дуже широко у початковому навчанні, на думку К.Д. Ушинського, слід використовувати розповідь. Вона доповнює інші методи і подобається дітям більше, ніж читання. Педагогічні якості розповіді мають бути такими, щоб вона легко запам'ятовувалася, не була сухою, щоб подробиці не затьмили головного.

Важливе значення бесідам з дітьми, розповідям відводила С.Ф.Русова. З любов'ю і пошаною, підкреслювала вона, ставляться діти до тих осіб, які чарують їх своїми оповіданнями.

Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що проблемою організаційних форм та методів ознайомлення з природою в дошкільному дитинстві цікавилось багато вчених, зокрема А.М.Богуш та Г.І.Григоренко, Н.В.Гавриш, Н.Глухова, Кардаш І.М., З.Плохій та інші. Однак проблема застосування саме словесних методів у роботі з природничого виховання дошкільнят не знайшла такого широко висвітлення у науковій літературі, що і зумовлює актуальність теми статті.

Формулювання цілей статті. Висвітлення можливостей та особливостей використання розповіді як одного із методів ознайомлення дітей з природою. Розкрити роль та місце  словесних логічних завдань як різновиду розповіді.

Виклад основного матеріалу

Чим же цінна розповідь як метод ознайомлення з природою? По-перше, оперативністю. Володіючи знаннями про різні явища, об'єкти природи, вихователь може негайно задовольнити дитячу допитливість, сформувати ставлення до об'єктів природи. По-друге, цінність розповіді полягає у тому, що вихователь може використовувати її у найбільш оптимальних педагогічних ситуаціях, коли у самих дітей виникає інтерес до будь-якого об'єкта природи. А це надзвичайно важливо з точки зору гуманізації процесу навчання. По-третє, позитивною стороною розповіді є те, що потреба у її використанні виникає найчастіше при наочному сприйманні об'єктів природи або його зображенні на картинці, що забезпечує тісний взаємозв'язок між наочністю і словом. По-четверте, вихователь завжди може побудувати розповідь з урахуванням віку дітей і їх підготовленості до сприймання тих чи інших явищ у природі. Розповідь вихователя, який є авторитетом для дітей, глибоко западає у пам'ять і є також важливим позитивним моментом для широкого застосування її в роботі з дошкільниками.

Розповідь вихователя про природу повинна відповідати ряду вимог. Вона має сприяти формуванню вірогідних знань про природу; в ній повинні у доступній формі розкриватися зв'язки і залежності у природі; розповідь повинна бути образною, емоційною, цікавою, спрямованою на формування у дітей розумного, доброго ставлення до природи.

Розрізняють сюжетні і описові розповіді. В основі сюжетної розповіді завжди якась подія, випадок. Наприклад, після вихідного дня, коли діти отримали нові враження, вихователь спонукає їх до розповідей, сам починає з цікавого випадку, який трапився з ним або який він спостерігав.
До сюжетних розповідей належать і словесні логічні завдання – різновид розповіді, в якій перед дітьми ставиться проблемне питання, яке їм пропонується вирішити. Цінність сло­весних логічних завдань полягає в тому, що:

·     проблемне питання, яке ставить вихователь, викликає у дітей активне пізнавальне ставлення, внутрішню зацікавленість, що створює сприятливі умови для засвоєння знань;

·     розкриття причинних зв'язків сприяє формуванню доказовості, критичності мислення;

·     моральні ситуації, що лежать в основі словесних логічних завдань, викликають у дітей гуманні почуття доброти, співчуття, які слід формувати у дошкільників;

·     у процесі розв'язання словесних логічних завдань діти стверджуються у знаннях про природокористування, ставленні до природи. 

Словесні логічні завдання використовуються переважно тоді, коли у дітей вже склалися певні знання про об'єкти природи. Доцільно частіше використовувати словесні логічні завдання, в процесі розв'язання яких закріплюються знання про природокористування. В дошкільному віці діти повинні засвоїти такі правила:

1. Треба оберігати рослини, тварин, не брати їх з місць існування.

2. Треба дбайливо ставитися до землі, води, повітря, бо це середовище, де живуть живі істоти. Про землю треба турбуватися, підживлювати її. Воду треба використовувати економно, бо вона дуже потрібна всім: рослинам, тваринам, людям. Не можна забруднювати водойми, кидати туди різні предмети. Не можна палити вогнища, оскільки дим забруднює повітря.

3. Перебуваючи у лісі, на луці, річці, треба знати, що там постійно живуть комахи, птахи, риби, звірі, для яких це рідна домівка. Тому треба поводити себе пристойно, як в гостях: не псувати рослини, не смітити, не кричати.

Словесні логічні завдання використовують і в повсякденному житті і на заняттях. Значно частіше у повсякденному житті і на заняттях використовуються описові розповіді, мета яких – подання інформації про ті чи інші об'єкти природи. Слід відразу відзначити, що описові розповіді сприймаються дошкільниками не з меншим інтересом, якщо вони подаються з урахуванням нижче зазначених вимог. Важливе значення має те, що найчастіше вони поєднуються із сприйманням реального об'єкта природи чи з картинкою, розкривають взаємозв'язки – «таємниці», і це зумовлює зацікавленість дітей. Описова розповідь повинна містити такі елементи інформації:

1. Про естетичні властивості об'єкта, деякі особливості будови.

2. Про зв'язок рослини, тварини з умовами життя. В розповідях про тварин – де живе, чим живиться, як захищається, найбільш цікаві сезонні зміни.

3. Про значення рослини, тварини у природі і житті людини.
Починати розповідь з естетичних особливостей об'єкта природи важливо для формування емоційно-позитивного ставлення дітей до об'єктів природи.

Розповідь можна щоденно використовувати під час спостережень на прогулянках, розглядання картинок і за потребою на заняттях по ознайомленню з природою. Введення розповіді в спостереження посилює інформативність їх, викликає у дітей зацікавленість, сприяє формуванню екологічної культури. Елементи розповіді можна органічно вплітати у канву спостереження, доповнюючи інформацією різноманітного плану. В деяких випадках виникає потреба використовувати розповідь після розглядання об'єкта, коли, наприклад, дії тварини цілком поглинають увагу дітей, коли об'єкт спостереження не весь час знаходиться перед очима дітей.

Під час розповіді треба активізувати дітей запитаннями, вислухати їхню думку. Інтерес і активність дітей посилюються картинкою, яка інколи може бути використана і в процесі розглядання об'єкта для того, щоб продемонструвати масове цвітіння, розглянути деталі на збільшеному зображенні тощо.

Висновки

Широке використання розповіді в роботі з дошкільниками вимагає від вихователя достатніх знань про багату і різноманітну природу України, а також формування вміння розповідача.

Крива Л.Ю.

У статті йдеться про те, що велике значення для навчання і виховання дошкільників мають екскурсії та екскурсії-огляди. Методика проведення екскурсій спрямована на те щоб допомогти екскурсантам легше засвоїти зміст екскурсій.

Ключові слова: екскурсії, спостереження,  довкілля,  вступна бесіда, мета і задачі екскурсії, екскурсанти, місце спостереження.

Постановка проблеми. На початку 90-х років ΧΧ століття в країні почався процес оновлення дошкільної освіти, орієнтований на принципову зміну в розумінні цілей навчання та виховання. На перший план були висунуті розвиваючі функції навчання, становлення і розвиток особистості дошкільника. Розвиток спостережливості – одна із пріоритетних цілей, яку педагог повинен реалізувати при організації пізнання навколишнього світу. Правильно сплановані і доцільно організовані спостереження розвивають пізнавальну діяльність дошкільників, їх інтерес до навколишнього світу.

Аналіз останніх досліджень. Не випадково чимало прогресивних вчених і методистів минулого неодноразово підкреслювали важливість розвитку спостережливості на екскурсіях. Це такі відомі вчені як В.П.Вахтеров , А.Я.Герд, В.Ф.Зуєв, Н.І.Новиков, М.Н.Скаткін, К.А.Сонгайло, К.Д.Ушинський тощо. Сприяло цьому також розповсюдження робіт чеського педагога А.Я.Коменського. Рекомендації про проведення екскурсій з’явилися в «Статуті народних училищ» (1786), в «Шкільному статуті» (1804).

Формулювання мети статті  – обґрунтувати роль екскурсій для ознайомлення з довкіллям та розвитку мовлення дошкільників.

Виклад основного матеріалу

Екскурсії в навколишнє середовище являють собою спосіб конкретного вивчення довкілля, тобто вивчення справжніх об’єктів і явищ природи, а не розповідей чи книг про нього. Тут відкриваються широкі можливості для організації творчої роботи дітей, ініціативи і уважності.

Екскурсія є такою формою організації навчально-виховного процесу, яка дозволяє проводити спостереження, безпосередньо вивчати різноманітні предмети, явища і процеси в природніх та штучно створених умовах, тим самим розвиваючи пізнавальну активність дошкільника, тобто «довкілля вивчається в довкіллі». Її зміст визначається навчальними програмами.

Екскурсія як процес пізнання являє собою предметно-почуттєву, практичну діяльність людей. Об’єкти пізнання − предмети зовнішнього світу.

Кожна група екскурсій має свою специфіку і потребує серйозної попередньої підготовки вихователя і вихованців.

Екскурсії проводяться у всіх тих випадках, коли предмети і явища навколишньої дійсності повинні бути розглянуті у природній обстановці. Кожна екскурсія має три етапи: підготовка екскурсії, її проведення, обробка матеріалів екскурсії і використання їх на наступних заняттях. Готовлячись до екскурсії, педагог визначає її задачі, об’єм і зміст матеріалу, який потрібно опрацювати на ній, місце екскурсії в загальній системі програмових питань. Дуже важливо добре вивчити місце проведення екскурсії. Це потрібно робити навіть у тих випадках, коли воно знайоме педагогу. У процесі ознайомлення з місцевістю знайти найбільш цікаві типові об’єкти; вивчити і визначити маршрут, зручні місця для зупинок; продумати характер самостійних спостережень дітей; з’ясувати, що діти можуть зібрати для колекції (без шкоди для природи); скласти план проведення екскурсії, зазначити основні питання для ігрової бесіди.

Головне, щоб дошкільники знали, що і як потрібно побачити, розглянути, дізнатися в природі.

В структурі самої екскурсії виділяються наступні основні моменти: вступна бесіда, самостійна робота дітей по виконанню завдань, бесіда по матеріалам самостійних робіт, підбиття підсумків екскурсій.

Перед початком екскурсії педагог попередньо в групі повинен провести інструктаж про правила поводження на вулиці, про рух на маршруті, про підтримку певної дисципліни.

Вступна бесіда до екскурсії може бути проведена в групі або на місці екскурсії. В ході її повідомляється мета і задачі екскурсії, з’ясовується готовність дітей до виховання змісту екскурсії, повідомляються задачі для роботи на екскурсії (частково або повністю). Вихователь ставить питання, які вони повинні будуть вирішити на екскурсії; розподіляє завдання для спостережень, збору природного матеріалу.

Під час проведення екскурсії необхідно організувати активну роботу екскурсантів, не залишати їх тільки глядачами і слухачами. Для цієї мети їм потрібно давати індивідуальні самостійні завдання, такі як відшукання, збір і розподіл матеріалів, спостереження за тими чи іншими явищами тощо.

У дошкільному віці самостійна робота по вивченню визначених об’єктів ведеться в процесі спостережень по питанням-завданням. При підготовці до екскурсії вихователь ретельно продумує завдання, які повинні направити увагу дітей на потрібний об’єкт по частинам, виявити і дати характеристику деяким якостям предмета, явища тощо. При цьому педагогу слід пам’ятати, що в завдання включається тільки той матеріал, який цілком конкретно можна вивчити на екскурсії. Не слід говорити про те, що діти не зможуть побачити в даний момент. Винятки становлять тільки ті випадки, коли потрібно встановити факт відсутності в довкіллі якихось об’єктів. Наприклад, на екскурсії пізно восени і взимку вихователь звертає увагу дітей на відсутність комах.

Під час екскурсії повинна бути конкретність матеріалу, об’єктів і завдань, які вивчаються. Довгих і словесних пояснень і різноманітних відступів від основної теми і об’єктів екскурсії краще уникати.

Не слід також перевантажувати екскурсантів більшістю спеціальних термінів і назв тих чи інших об’єктів. Слід мати на увазі, що дітям властиве бажання дізнатися назву того чи іншого предмету – це повністю природнє прагнення співвіднести предметне і словесне уявлення про певні об’єкти. На екскурсіях з дошкільниками доречно розглянути не більш як 4-6 об’єктів. Задача екскурсії – розкрити ті зв’язки і співвіднесення, які спостерігаються у довкіллі.

Екскурсовод повинен правильно показати на екскурсії різноманітні об’єкти, не виключаючи самих дрібних. Даючи яке-небуть пояснення, вихователь повинен спочатку впевнитися, що всі екскурсанти зібралися навколо нього, тому діти заздалегідь знайомляться з правилами поведінки на екскурсії.

По матеріалам проведених спостережень обов’язково організовується бесіда. Вона може проводитися одночасно із спостереженням: педагог дає завдання, діти виконують його, відразу говорять про результати своїх спостережень. Інколи  можна давати відразу декілька завдань, діти виконують їх, потім через певний час по сигналу вихователя збираються в певному місці, де і проводиться бесіда. В кінці кожної екскурсії проводиться підсумок. У ньому відокремлюється ті основні відомості, які діти дізналися на екскурсії.

Екскурсія може бути закінчена, коли проведені всі необхідні роботи, спостереження, а зібраний матеріал в достатній мірі відпрацьований і підведені підсумки екскурсії. Отже, організовуючи екскурсію, вихователь повинен приймати до уваги наступні рекомендації:

·                    Чітко формувати перед вихованцями загальну задачу спостереження і більш конкретні індивідуальні задачі.

·                    Організувати умови для можливо більш ефективного спостереження: продумати місце спостереження, розташування об’єктів, раціональне розміщення дітей.

·                    Визначати план і способи спостереження, готувати питання, які будуть задані під час послідовного розглядання об’єкта.

·                    Крім безпосереднього розглядання, які на основі зорового сприйняття, використовувати інші аналізатори – слух, смак, нюх.

·                    Наперед намітити і продуктивну діяльність, яка буде використана у процесі спостереження. Це перш за все виконання різноманітних замальовок, схематичних зображень предметів, моделювання їх.

Висновки

Екскурсії та екскурсії-огляди мають велике пізнавальне і виховне значення. Вони конкретизують, поглиблюють і розширюють знання дошкільників. На екскурсіях діти перевіряють на практиці накопичені теоретичні знання і переводять їх в уміння і навички.

Екскурсія – це захоплююча форма роботи вихователя з дітьми, в ході якої діти вчаться орієнтуватися на місцевості, спостерігати, порівнювати, знаходити приклади взаємозв’язків речей і явищ один з одним, з умовами навколишнього середовища. Отже, екскурсія як форма навчання вирішує цілий комплекс освітньо-розвиваючих і виховних задач.

Бондар Л.В.

 Розкрито сутність поняття «соціалізація», психолого-педагогічні аспекти процесу адаптації дошкільника в соціумі, обґрунтовано основні підходи до процесу соціалізації дитини дошкільного віку.

Ключові слова: соціалізація дошкільника, розвиток дитини, підходи соціалізації, соціально-педагогічна проблема.

Постановка проблеми. Соціалізація особистості у дошкільному дитинстві – це важлива соціально-педагогічна проблема, від вирішення якої залежить усвідомлення дитиною себе як особистості, своєї самоцінності та інших людей, розвиток у дітей уміння адекватно орієнтуватися у доступному суспільному довкіллі, уміння виражати почуття і ставлення до соціального світу відповідно до культурних традицій суспільства. Оскільки зміст діяльності педагога визначається проблемами кожної конкретної особистості, то пріоритетною лінією соціально-педагогічної діяльності з дітьми дошкільного віку визначено: формування у дітей уміння встановлювати контакти з людьми і діяти в різноманітних комунікативних ситуаціях та реалізовувати способи поведінки, що дозволяють дитині самореалізуватися.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Серед науковців, які додали фундаментальних наукових знань у досліджувану проблему, визначаються В.Бочарова, Т. Василькова, Ю.Василькова, М.Галагузова, Ю.Гапон, Н.Голованова, Н. Заверико, І.Звєрєва, А.Капська, Л.Коваль, Н.Лавриченко, С.Литвиненко, Л. Міщик, А.Мудрик,  С.Савченко, С.Харченко. Вивчення процесу соціалізації у межах різних наукових галузей зумовлене глибиною її об’єктивного змісту і багатством структурно-функціональних  взаємозв’язків  у  суспільному житті. Підходи психолого-педагогічної науки до соціалізації особистості розкривають змістову конкретику цього процесу, обґрунтовують механізми, пов’язані з умовами соціалізації та позицією, яку займає особистість у цьому процесі.

Формулювання мети статті. Обґрунтування особливостей процесу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві, а також висвітлення окремих аспектів соціально-педагогічної діяльності з дітьми у дошкільних закладах освіти як умови розвитку компетентності в аспекті соціалізації особистості на етапі дошкільного дитинства.

Виклад основного матеріалу

Виокремлення теорії соціалізації як самостійної галузі дослідження, відбулося у середині XX століття і було підготовлене науковими доробками філософів, соціологів, психологів, культурологів,  які по-різному розглядали питання соціального становлення особистості, внаслідок чого підходи до осмислення закономірностей, механізмів, результатів цього процесу у різних науках є неоднозначними, подекуди навіть протилежними.

У реаліях сьогодення, в Україні розвиваються науково-практичні освітні напрями, в основі яких – європейський досвід вільного розвитку дитини.

Учені визначають дитинство як самоцінність, як особливо важливий період життя людини для становлення її як особистості; у їхніх концепціях простежується потреба в пошуку нових механізмів сприяння успішній соціалізації на початкових етапах життя; намагання вирішити проблему «дитина і суспільство»; переконання у тому, що освіту необхідно зробити значущим фактором позитивного розвитку культури та соціального прогресу. Основні специфічні риси дошкільного дитинства характеризуються тим, що дитина-дошкільник як особистість перебуває на етапі становлення, дозрівання і розвитку; формування основ особистісної активності, самостійності, ініціативності, відповідальності та особистісного становлення -  самоцінність цього періоду визначається наявністю дитячої субкультури.

Дошкільний вік (3-6 років) пов’язаний з домінуванням ігрової діяльності - дитячі види діяльності мають специфічний характер і формують головні досягнення дитини у її фізичному, психічному та соціальному розвитку, завжди відповідають інтересам і потребам дитини. Це сензитивний період для первинної соціалізації особистості -  період формування ціннісного ставлення до природи, культури, людей і самого себе, орієнтації на світ людей, осягнення змісту і форм людських стосунків. Це дає дитині можливість розвиватися, рефлексувати і відповідати соціальним очікуванням суспільства.

Системно-цілісний підхід забезпечує орієнтацію на цілісне розуміння дитини як об’єкта і суб’єкта соціалізації, а також комплексне вивчення найіс-тотніших закономірностей розвитку процесів виховання та соціалізації як єдиного цілого з позицій системного аналізу. Реалізація культурологічного підходу забезпечує входження дитини у світ культури, що передбачає засвоєння нею духовно-культурних надбань людства, дає можливість використовувати особистісний потенціал, залучати дітей до власної життєтворчості, формувати почуття причетності дитини до певної культури.

Компетентнісний підхід становить цілісну систему визначення мети, завдань, змісту, організаційного і технологічного забезпечення соціальної компетентності особистості у дошкільному дитинстві, дозволяє найточніше визначити змістові лінії та логіку введення дитини у суспільне довкілля, спрямовує на формування соціальної компетентності дітей, необхідної для забезпечення їхньої життєдіяльності в соціумі. За Базовим компонентом дошкільної освіти у дошкільному віці у дитини формуються такі основи соціальної компетентності: уміння орієнтуватися у світі людей; здатність розуміти іншу людину, її настрій, потреби, особливості поведінки; уміння поважати інших людей, допомагати, дбати про них; обирати відповідний ситуації стиль спілкування та спільної діяльності.

Особливість соціально-педагогічного підходу полягає у погляді на соціалізацію як на складний процес залучення особистості до соціального життя, у результаті чого вона отримує та змінює свій соціальний статус і соціальну роль, формує власний духовний світ та індивідуальність. Соціалізація особистості передбачає активні зв’язки із соціумом, що створює передумови для соціальної взаємодії та активної творчої діяльності людини, розвитку її соціальної активності, в якій виражається та реалізується рівень її соціальності, глибина та повнота соціальних стосунків. Усі вищеозначені підходи є підтвердженням складності процесу «входження» людини в соціум, її соціального становлення. На період старшого дошкільного віку дитину характеризують такі здобутки: психофізіологічні, соціальні, особистісні досягнення в розвитку, відносна автономність та самостійність дитини у поведінці, сформовані навички самообслуговування, організація та характер спільної діяльності, співпраці з однолітками та дорослими. Ці новоутворення засвідчують становлення компетентної особистості, які розглядаються як орієнтовні показники розвитку особистості, як своєрідні особистісні характеристики, що визначають здатність дитини до вибору способу поведінки у довкіллі і налагодження нею взаємодії з соціумом. Відтак, соціально компетентна дитина здатна відчувати своє місце у системі стосунків та адекватно поводитися у суспільному довкіллі.

Висновки

Таким чином, соціальний розвиток особистості є взаємопов’язаним процесом соціалізації-індивідуалізації дитини дошкільного віку, який, з одного боку, містить засвоєння соціокультурного досвіду у вигляді правил, норм, способів поведінки, еталонів дії і взаємодії людей у соціумі, а з іншого – розвиває сутнісне «Я» дитини, її індивідуальність та неповторність, надає певної автономності та незалежності від соціуму, здатності гармонійно та ефективно адаптуватися до нових умов постійно змінюваного соціального середовища. Виокремлено підходи процесу соціалізації особистості у дошкільному дитинстві, а саме: соціальної адаптованості з показниками – ставлення дитини до нових соціальних умов, особливості емоційного стану дитини, домінування настанов на взаємодію з дітьми; соціальної активності з показниками – наявні прояви ініціативності, активності, самостійності; соціальної компетентності з показниками – соціальний інтелект як здатність вирішувати соціальні проблеми у запропонованих ситуаціях, ціннісні орієнтації дітей та їхні духовні потреби, сформованість соціальних норм поведінки дитини. 

Кучіна І. М.

В статті розкрито основні напрямки та аспекти первинної соціалізації дитини. Як говорить українське народне прислів’я  «З родини йде життя людини».

Ключові слова: соціалізація, родина, фактори соціалізації.

Постановка проблеми. Проблема соціалізації особистості дошкільнят є однією з базових у педагогіці та віковій психології, оскільки її успішність визначає можливість особистості повноцінно функціонувати в суспільстві як активного суб'єкта. Від ступеня соціалізації залежить те, наскільки гармонійно розвиненим буде дошкільник, засвоюючи на початкових етапах процесу соціалізації норми та установки, необхідні для того, щоб стати повноцінним і рівноправним членом свого соціального середовища. 

Аналіз освітніх досліджень і публікацій. Характерною ознакою досліджень проблеми соціалізації особистості є розгляд її з позицій різних наук: філософії (Е.Дюркгейм, В.В.Зеньковський, І.Кант, Т.Парсонс та інших.), соціології і психології (І.С.Кон, В.В.Рубцов, О.Н.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконин і ін.), педагогіки (С.Т.Шацький, Л.Н.Толстой, К.Д.Ушинський та інших.). Вивченням цієї проблеми займалися В.Р.Беспалова, П.П.Блонський, Е.А.Радина та інші педагоги. 

Особливий соціальний феномен на історично різних етапах розвитку суспільства розкривається у теоретико-методологічних працях психологів Е.А.Аркіна, Л.Б.Эльконіна та інших. Вплив соціального середовища в розвитку особистості дитини і розкриття суті соціалізації висвітлені у працях В.В.Абраменкової, Н.Ф.Голованової, І.С.Кіна, А.В.Мудрика та інших.

Аналіз вітчизняної психолого-педагогічної й методичної літератури дає можливість окреслити й різні підходи до проблеми залучення дитини до своєрідного соціального світу. Так, предметами вивчення стають питання “соціальної компетентності” дитини (Е.П.Арнаутова, Н.А.Разганова та інших.), усвідомлення дитиною себе як представника людського роду (С.А.Козлова, О.А.Князєва, С.Є.Шукшина та інших.), сприйняття дітьми світу предметів (О.В.Артамонова), про роль гри акторів-професіоналів у процесі формування дитячої середовища (А.В.Запорожець, Д.Б.Ельконін, О.П.Усова та інших.), формування комунікативної функції (Л.К.Шипицина та інших.).

Формулювання цілей статті. Метою статті є обгрунтування  впливу сім’ї на процес соціалізації.

Виклад основного матеріалу

Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством.

Родина вважається основною формою соціалізації. Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70% формується людська особистість. Варто запізнитися, як почнуться необоротні процеси.

Соціалізація - це засвоєння людиною моралі, моральних норм та цінностей, а також правил поведінки в суспільстві, яке його оточує. Здійснюється соціалізація, головним чином, через спілкування, а оскільки перша людина, з ким дитина починається спілкуватися і відчувати в ньому потреба - це мама (або людина, яка її замінює), то сім'я виступає першим і головним інститутом соціалізації. 

Соціалізація дітей дошкільного віку - процес тривалий і багатоплановий. Це важливий крок на шляху входження у зовнішній світ - неоднозначний і незнайомий. У залежності від успішності адаптаційного процесу дитина поступово приймає на себе яку-небудь роль у суспільстві, вчиться вести себе у відповідності з вимогами соціуму, постійно намацуючи хиткий баланс між ними і власними потребами. Ці особливості у педагогіці називають факторами соціалізації.

Фактори соціалізації особистості дитини-дошкільника:

·                   зовнішні фактори - визначають зміст і форму соціалізації дошкільнят, визначають вектори їх подальшого розвитку. До них відносяться вищезгадана сім'я, дитячий колектив, припустимо, у дворі, центри раннього розвитку, гуртки за інтересами, дитячі дошкільні установи, а також культура і релігія соціальної групи;

·                   внутрішні фактори - індивідуальні особливості дитини, які безпосередньо впливають на формування у нього картини світу і визначають стиль переживання міжособистісних відносин.

Шляхи та засоби соціалізації особистості дошкільника безпосередньо залежать від вікового етапу розвитку і визначаються типом провідної діяльності. В залежності від віку головним в особистісному розвитку дитини виступає наступне:

·                   для дітей до року найважливіше - спілкування всередині сім'ї. Саме через призму сімейних відносин і цінностей їм сприймається і засвоюється базова інформація про зовнішній світ, формуються шаблони поведінки;

·                   після року і приблизно до 3 років у дітей з'являється потреба в спілкуванні в дитячому колективі. Саме тому важливо створити умови для можливості повноцінних міжособистісних комунікацій - тобто водити дитину в групи раннього розвитку, на дитячі майданчики, в сад. Там діти вчаться спілкуватися з собі подібними, вчать один одного простим норм співжиття у суспільстві, наприклад, того, що потрібно дружити, ділитися, співпереживати;

·                   від 3 до 6 років головним засобом пізнання світу для дитини стає власна мова: він вчиться ставити запитання, будувати діалог, аналізувати знання, отримані вербальним шляхом.

Наукові дослідження свідчать про важливість питання виховання і розвитку дітей в період раннього дитинства. Зазначається, що цей період є стартовим і відіграє особливу роль в становленні особистості, багато в чому визначає особливості її подальшого розвитку. Він - найбільш складний та ієрархізований у порівнянні з усіма іншими періодами життя: не лише рік, а навіть місяць і тиждень визначають певні зрушення у змісті та характері розвитку. Інтенсивність цього процесу є надзвичайно високою, а здобутки дитини раннього віку - винятковими. Унікальність періоду раннього віку порівняно з подальшими віковими етапами становлення особистості полягає в тому, що саме в цей час закладаються основи (фундамент) загального розвитку дитини.

Перший досвід соціальної поведінки маля набуває в родині, яка об'єднує найрідніших людей спільними переживаннями, обопільними любов'ю, турботою, обов'язками. У дітей формуються уявлення про те, що хороша, дружна родина — запорука щастя людини, що слід берегти й примножувати родинні традиції, дбати про те, щоб родину поважали.

У родині дитина набуває соціального досвіду впевненої поведінки. У неї формується відчуття власної значущості та значущості своєї поведінки, закладаються основи почуття гідності. Адже саме родина дає відчуття захищеності — важливе для розвитку самостійності, впевненості, задоволення потреби у соціальній відповідності вже у дитинстві. Почуття моральної захищеності особливо важливе для позитивного сприймання себе, що уможливлює виховання поваги до інших людей.

Сім’я вводить дитину в суспільство, саме в ній вона одержує соціальне виховання, стає особистістю.

У сім’ї зміцнюють здоров'я дитини, розвивають його задатки і здібності, піклуються про утворення, розвиток розуму, вихованні громадянина, закладаються гуманні риси характеру, доброта і сердечність, дитини учать оцінювати свої вчинки і відповідати за них.

Сім’я — це будинок, що поєднує людей, тут закладаються основи людських відносин, відбувається перша соціалізація особистості. Аналіз соціального впливу на особистість показав, що в 40% людей у їхньому житті вирішальне вплив зробила сімя, у 30% — засобу масової інформації, тільки в 20% — школа, у 10% — вулиця.

До особливості соціалізації в сім'ї, зараховують:

• соціально-демографічну структуру сім'ї (соціальне становище членів сім'ї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім'ї, наявність різних поколінь);

• превалюючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї;

• тривалість і характер спілкування з дітьми;

• загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;

• зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);

• матеріально-побутові умови.

Причини ускладнення виконання виховної функції сім'ї:

• відсутність у дитини досвіду взаємодії з людьми різного статусу (братами, старшими родичами);

• утруднення в засвоєнні соціальних цінностей, нагромаджених старшими поколіннями, відносну ізоляцію від старших родичів;

• можлива суперечливість виховних впливів внаслідок передання батьками права на виховання іншим соціальним інститутам.

Висновки

Таким чином, найкращим прикладом соціальної поведінки є добрі стосунки батьків з дітьми, розуміння батьками внутрішнього світу своєї дитини. Всім батькам треба нагадати: не можна забувати про те, що дитина вбирає все, що бачить в сім’ї. Та це ж вона перенесе в своє життя надалі.

Круподер Н.І.

В статті підноситься проблема застосування в навчально-виховному процесі такої інтерактивної технології, як ейдетика. Вказуються її різновиди та можливі варіанти використання в освітньому середовищі, що носить творчий характер.

Ключові слова: ейдетична пам’ять, засіб розвитку пам’яті, дошкільний заклад, ейдетика.

Постановка проблеми. У навчально-виховному процесі використовується чисельна кількість методів і прийомів, спрямованих на досягнення якомога кращого результату. Одним із таких технологічних процесів є застосування методики ейдетики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ейдетика (від гр. eido – вид, вигляд, гр. Eidos – образ) – звукових, тактильних, та графічних асоціацій, звідси ейдетизм „психологічна здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через тривалий час після припинення його дії на органи чуття”.

Вивченням ейдетизму та розробкою авторських підходів за вивчення проблеми займалися О.Пащенко, В.Тирських, О.Серікова, О.Кушнір та інші.

Вперше використано термін „ейдетика” науковцем Ігорем Матюгіним. Ним запропонована методика розвитку пам’яті та система навчально-ігрових завдань для дорослих. Адже гра – це основний вид діяльності дітей. Використання творчих ігор для розвитку особистості займалися Д.В. Менжерицька, Є.М.Мінський, Б.П.Нікітін, В.В.Петрусенський, А.М.Тютюношків, С.А.Шмаков та інші.

Виклад основного матеріалу

Східне прислів’я говорить: «Скажи мені – і я забуду, покажи мені і я запам’ятаю, дай торкнутися – і я зрозумію». У цьому вислові розкриваються психологічні особливості дитини, яка вивчаючи світ, тільки того й прагне: подивитись, понюхати, обмацати, перевірити  на міцність, а той спробувати «на зуб». Не випадково дошкільників називають дослідниками й «чомучками» адже світ видається їм таким великим і непізнаним. А допомогти дитині в пізнанні може ейдетика.

Принцип ейдетики можна виразити простою формулою: уява + позитивні емоції = запам'ятовування інформації. Важливою складовою розвитку уваги та пам'яті у дитини позитивні емоції. Відомо, що негативні емоції підсвідомо блокуються організмом - мозок так влаштований, щоб уникнути зайвих стресів. Тому процес запам'ятовування інформації краще перетворити на захоплюючу гру, тоді ваш малюк легко й надовго запам'ятає, все, що необхідно.

Графічні трансформації мають широкий спектр використання, зокрема дають хороший ефект при вивченні літер і цифр. Робота з літерами описана в книзі «Асоціативне вивчення букв з елементами ейдетики»

Система ейдетики пропонує для малюків цікаві і веселі методики, що дозволяють активніше запам'ятовувати необхідну інформацію в процесі гри. Батьки можуть з малюком пограти в такі ігри:

1. Запам'ятовуємо слова швидко.

Щоб дитина запам'ятала необхідний ряд слів, складіть з них невеликий весела розповідь. При цьому слова повинні слідувати один за одним в правильній послідовності. Наприклад, слова для малюка: дзьоб, качка, озеро, лист. Запропонуйте дитині придумати смішну історію, в якій будуть зустрічатися дані слова: на березі чистила дзьоба качка і дивилася на озеро, по якому плив жовтий лист.

Даний метод запам’ятовування можна використовувати в процесі виконання з крихіткою домашніх справ. Наприклад, запропонуйте дитині скласти список одягу, яку він буде надягати на вечірню прогулянку, або «приготуйте» з крихіткою казковий суп. Нехай дитина назве послідовність продуктів в свій рецепт першої страви.

Рекомендується також для активного запам'ятовування слів і назв предметів придумувати з малюком короткі віршики. Промовляючи їх вголос, він має яскраво уявляти сюжетну картинку і послідовність предметів.

2. Запам'ятовуємо рухи.

Діти з легкістю запам'ятовують будь-які танцювальні рухи. Придумайте разом з малюком веселий танець для казкового героя, використовуючи прості рухи: стрибки, крок вправо-вліво, плескання в долоні, повороти і т. д. Через час дитина проявить ініціативу і розробить самостійні рухи.

3. Запам'ятовуємо необхідну інформацію через образи і картинки.

Краще за все дитина запам'ятає цифри, букви або слова з допомогою асоціації та акцентуванні уваги на їх особливостях. Наприклад, англійське слово «boy» запам'ятається швидше, якщо до нього вдало підібрати риму: «Boy - іде з тобою». При цьому намалюйте хлопчика в процесі руху. В результаті дитина запам'ятає це слово набагато швидше.

Даний метод застосовується для запам'ятовування віршів і оповідань. Намалюйте разом з малюком послідовність дій у вірші або загальний сюжет оповідання. Дитина, дивлячись на власне зображення, легше і швидше зможе запам'ятати необхідний обсяг інформації

4. Граємо в різні розвиваючі ігри для поліпшення стану пам'яті.

Протягом дня пропонуйте маляті прості ігри для розвитку пам'яті. Наприклад, гра «Що зникло?» Візьміть на першому етапі три предмета. Це може бути олівець, машина, лялька. Викладіть їх перед малюком і попросіть його дані предмети назвати. Далі дитина відвертається, а ви забираєте один з трьох предметів. Завдання малюка полягає в тому, щоб назвати предмет, який ви сховали. Можна ускладнювати дану гру: збільшувати кількість предметів, враховувати їх послідовність розташування і т. д.

 Батьки, займаючись з малюком розвитком образної пам'яті, повинні враховувати, що система ейдетики ґрунтується на таких принципах:

• заняття проходять у веселій та невимушеній атмосфері;

• дидактичний матеріал відрізняється доступністю;

• зміст заняття повинно відповідати віковим особливостям дитини.

Висновок

Ейдетичний розвиток при систематичній організованій роботі складає фундамент загально розумового розвитку дитини та є базовою компетентністю для успішності вихованця в дошкільному закладі, школі, у подальшому житті.

·        Організація  занять з ейдетики сприяє розвитку самостійності, організованості набуття певних знань, умінь і навичок дітей.

·        Дошкільники прагнуть до самостійних дій та рішень під час виконання завдань.

·        Ейдетичний розвиток сприяє розвитку активного мовлення, пам’яті й мислення.

·        Набуті уміння й навички вихованці охоче застосовують у повсякденному житті.